Історичний ракурс

Синьо-жовта правда?

Ми не любимо власну історію. Це факт, і навряд чи можна цим пишатися. Після “історичного буму” кінця вісімдесятих – початку дев’яностих років інтерес до власної історії у громадян нашої країни почав катастрофічно падати. На думку автора, цьому є декілька пояснень. Влада не надто зацікавлена в її вивченні, бо історія України, особливо новітня, при її прискіпливому перегляді, виглядає далеко не однозначною. Її дуже важко втиснути у просту конструкцію типу “чорне – біле”. До того ж, ставлення до тих чи інших подій у різних регіонах держави діаметрально протилежне, а це змушує владу, в цілях, далеких від спроб відновити історичну справедливість, “укоськувати” кожну групу історично стурбованих громадян по-своєму. Так, у нас святкується 23 лютого – традиційне свято створення Червоної Армії, - і, разом з тим, вшановується 14 жовтня - дата заснування УПА. При цьому ігнорується той факт, що обидві ці сили воювали одна з одною. Таких прикладів багато. Якщо до цього додати жалюгідні кошти на саме вивчення історії, то не доводиться дивуватися тому, що 99 відсотків історичної літератури, яка продається в Україні, надрукована в Росії та Білорусії. До речі, ці країни достатньо серйозно ставляться до вивчення і популяризації історії і мають,  порівняно з нами, казкові фінансові можливості для дослідницьких робіт та видавництва монографій. В нас же... Деякою мірою в цю справу вкладають гроші окремі партії, але при цьому видання, як правило, мають певну ідеологічну спрямованість, що аж ніяк не додає цим витворам історичного значення. Але є в нас і історики, які хочуть знати правду. Їм сьогодні вкрай важко, бо левову частку часу доводиться віддавати не стільки на пошук та аналіз документів, а на... випрошування якихось кілька сот гривень, аби видати книгу. І все-таки вони борються. Саме до цієї плеяди варто віднести молодих рівненських істориків Олега Тищенка та Ігоря Марчука, які нещодавно випустили книгу “Гурби: квітень 1944-го”.

 Ця невелика книга розповідає про найбільшу битву між частинами Червоної Армії та загонами УПА “Південь” в урочищі Гурби неподалік від Мізоча. Заслуговує всілякого схвалення позиція авторів, котрі, озброївшись документальними даними, намагаються привернути увагу патріотично налаштованої громадськості до найбільшого за всю війну бою відділів УПА, віддати шану звитязі і жертовності українських повстанців та місцевих жителів на Гурбах. Разом з тим, думається, варто було б пролити світло на деякі аспекти цієї неординарної події, - невідомі широким колам читачів. Одразу хотів би наголосити, що, готуючи цю статтю-відгук на книгу Олега Тищенка і Ігоря Марчука, прагнув лише максимальної об’єктивності. Благо, користувався для цього цілком легальними джерелами.

В кількох словах історія, про яку йдеться в книзі, досить проста. Навесні 1944-го року радянська влада та керівництво УПА проводили мобілізацію населення, при цьому обидві ці сили прагнули, кожна зі свого боку, набрати якомога більше новобранців. Напади на мобілізованих з боку міліції, підсиленої частинами регулярної армії, з одного боку, і боївками СБ та відділами УПА - з іншого - були явищем ледве не щоденним. Це змусило керівництво 1-го Українського фронту провести навесні 44-го року кілька військових операцій проти УПА – одна з них й описується в книзі. Оточивши під Гурбами загони УПА (за даними авторів книги, чисельністю до 2800 бійців), частини Червоної Армії та НКВС спробували їх знищити. Після кількаденного бою більша частина вояків УПА прорвала кільце та вийшла на оперативний простір.

На мою думку, найцінніше в книзі - це опис самого бою, який дає змогу ознайомитися з тактикою обох сторін на першому етапі війни між УПА та СРСР. Фактично, до поразки УПА під Гурбами призвели спроба УПА різко збільшити свою чисельність завдяки мобілізації населення, скупчення кількох загонів в одному місці та намагання проводити “правильну війну” (тобто рити окопи, створювати вузли оборони, тримати на озброєнні важку зброю). Воювати на рівних у відкритому бою з Червоною Армією вони не могли. ЧА була на кілька порядків краще озброєна, мала транспорт, та й можливість у разі потреби знімати з фронту додаткові частини для перекидання проти УПА. Все це призводило до великих втрат з боку бандерівців. І тисячі членів УПА за цю помилку (спробу вести звичайну війну) заплатили життям. 

Цікавим є питання про втрати сторін під Гурбами. Та й, взагалі, хто ж був ворогом УПА? Відповідно до прийнятої серед націонал-демократично налаштованих істориків версії, УПА  воювало проти НКВС. В той же час автори книги знайшли звіт НКВС України командувачу 1-м Українським фронтом маршалу Жукову про бій під Гурбами, де в графі “власні втрати” вказується: 11 вбитих та 46 поранених. Хто ж були ці 900 вбитих ворогів, про яких пишуть у своїх звітах командири УПА? Відповідь дають самі автори книги – згідно із звітами УПА проти них воювали регулярні частини Червоної Армії. Це підтверджується і тим, що, згідно з наказом наркому оборони СРСР І. Сталіна, у прифронтовій смузі діяли виключно частини діючої армії. Гурби ж якраз і відносилися до прифронтової смуги, і тому операції проти УПА планували і здійснювали органи військової контррозвідки СМЕРШ і частини охорони тилу та підрозділи, приписані до них. В даному випадку йдеться, судячи із звітів УПА, про одну стрілецьку дивізію (тільки ці формування мали в 1944 році на озброєнні легкі танки та самоходні установки; див. “Вооружение Красной Армии” Минск, издательство “Харвест”).  Інформація про якісь нібито бригади НКВС потребує документального підтвердження, бо на той час це відомство мало лише одну таку бригаду, яка дислокувалася у Москві (див. П.Судоплатов «Разведка и Кремль»), а конвойні, внутрішні та прикордонні війська НКВС бригадної ланки не мали взагалі (були батальйони, полки та прикордонні загони). 

Акцентую на цих помилках авторів книги “Гурби: квітень 1944-го”, тому що сьогодні в українській історичній літературі спостерігається досить небезпечна тенденція зловживання спогадами очевидців, які не підтверджуються документально. До цього можна додати і таке, м’яко кажучи, спірне твердження авторів “Гурбів”, що радянська влада,  проводячи мобілізацію на Західній Україні, хотіла винищити найбільш дієздатну частину народу, бо люто ненавиділа українців. Ні в якому разі не ідеалізуючи сталінський режим, я все ж таки наважуся висловити великий сумнів щодо  цієї начебто патологічної ненависті Сталіна, бо, згідно зі статистичним довідником “Россия и СССР в войнах двадцатого века”, з числа призваних до лав Червоної Армії, ВМС та ВПС і тих, що загинули в роки Другої світової війни, українці становили 15,89 відсотка, тоді як росіяни - 66,48 відсотка. Тобто на одного загиблого українця припадало четверо росіян. При цьому співвідношення українців та росіян в довоєнному СРСР було три до одного. Так що можна говорити швидше про... русофобство Сталіна. 

Хоча причина таких великих втрат росіян в іншому. Левова частка людських втрат Червоної Армії припадає на останній квартал 41-го та перші три квартали 42-го років. Саме в цей час Україна була вже окупована, і тому в ряди армії призивалися жителі Росії, Кавказу та Середньої Азії. Ці народи й понесли найбільш страшні втрати. 

Володимир КОНЄВ